Сапсан Небосвіт і погляд серця

Високо-високо в горах, де вітер співає свої холодні пісні, жив молодий сапсан на ім’я Небосвіт. Він мав сильні крила, спритні лапи й швидкість, якою могли б пишатися всі птахи. Але одна річ вирізняла його серед інших: Небосвіт не бачив.

Від самого народження його очі залишалися темними, і він ніколи не міг побачити світ, як це робили інші соколи.

— Як ти будеш літати? — дивувалися брати.

— Як ти знайдеш дорогу? — питали старші птахи.

Але Небосвіт тільки усміхався:

— Я відчуваю вітер, я чую, як він змінюється. Мені не потрібно бачити, щоб знати, де небо.

Одного дня в горах розпочався шторм. Вітер став шалений, а грім котився луною по вершинах. Гнізда на скелях хиталися, і один молодий соколеня, яке ще не навчилося добре літати, випадково зірвалося вниз.

— Допоможіть! — закричало воно, але його голос губився серед бурі.

Жоден із сапсанів не наважувався кинутися в повітря: ураганні потоки могли розбити їх об скелі.

Та Небосвіт не вагався.

Він розкрив свої могутні крила й стрибнув у темряву.

Він не бачив, куди летить, але він відчував вітер, слухав його шепіт, знав, як він кружляє між скелями. Він летів за покликом серця, за голосом соколеняти.

І ось – шурхіт маленьких крил, панічне скавуління…

Небосвіт різко склав крила й кинувся вниз, підхопивши малюка м’якими лапами.

Шторм бушував, але він знав, що робити. Він розвернувся, слухаючи кожен подих вітру, і, ніби невидимими нитками, відчув шлях назад.

Коли він приземлився, притиснувши налякане соколеня до себе, всі сапсани здивовано замовкли.

— Як ти це зробив? — прошепотіла стара соколиця.

Небосвіт тільки посміхнувся:

— Я не бачу очима, але я бачу серцем.

З того часу в горах більше ніхто не сумнівався в ньому. Він не просто літав – він розумів небо краще за всіх. І коли молоді соколята вчилися літати, саме він розповідав їм не про зір, а про вітер, довіру та справжню силу, яка прихована не в очах, а в душі.

Кінець.