Лис Безхвостик і тепла зима

Глибоко в лісі, де ялини вкривали землю м’якою тінню, жив лис на ім’я Безхвостик. Він був звичайним рудим лисом – спритним, розумним і кмітливим. Але всі його родичі мали пухнасті хвости, а він – ні.

Чому так сталося? Ніхто вже й не пам’ятав. Може, він народився таким, а може, втратив хвоста у якійсь пригоді. Але сам Безхвостик про це не думав. Він бігав так само швидко, як інші, і полював не гірше за будь-якого лиса.

Тільки от узимку було трохи складніше.

— Як же ти будеш зігріватися без хвоста? — співчутливо зітхав старий борсук.

— Ох і змерзнеш! — хитала головою сорока.

Та Безхвостик просто сміявся і біг далі.

Одного морозного ранку він почув у лісі плач. То була маленька зайчиха Хапка. Вона тремтіла під кущем і тулилася до своїх лапок.

— Що трапилося? — запитав Безхвостик.

— Я загубила нірку! Сніг засипав її, і тепер мені ніде ховатися від холоду, — схлипнула Хапка.

Лис міг би просто побажати їй удачі та піти грітися у своє лігво. Але він задумався.

— Підемо до мене, — запропонував він.

— Але ж у тебе немає пухнастого хвоста! Як ти зігріваєшся взимку?

— Я просто роблю так, щоб іншим було тепло, — усміхнувся Безхвостик.

Він привів Хапку у свою нору, укрив її м’яким мохом і навіть приніс кілька ягід.

Наступного дня в його лігво прибіг старий борсук.

— Чув, що ти прихистив зайчиху. У мене є трохи сухого листя – буде вам м’якше спати.

А потім завітала білка:

— Візьміть горіхів! Вони додають сил!

А коли про все це дізналися інші лиси, вони теж вирішили допомогти. Хтось приніс суху траву, хтось поділився здобиччю. І навіть ведмідь, який зазвичай взимку спав, відкопав з-під снігу корінці.

Так лігво Безхвостика стало найтеплішим місцем у лісі.

Навесні, коли сніг розтанув, Хапка знайшла свою нірку і повернулася додому. Але тепер у лісі всі знали: лисові зовсім не обов’язково мати хвіст, щоб зігріватися взимку.

Головне – як тепло з тобою іншим.

Кінець.